Ярослав ГАРАСИМ "ОГНИСТІ ІНВЕКТИВИ" ШЕВЧЕНКОВИХ "ВОЛЬНИХ ДУМ"

Шевченко – нескорений. Шевченко – безжальний. Шевченко – велемудрий. Шевченко – милосердний. Шевченко – самотній. Шевченко – вільний. Кожне наступне, хронологічно післяшенченківське, покоління “нащадків пізніх" за цими морально-якісними та світоглядно-сутнісними присудками, напористо вдивляючись у поетичні рядки чи риторично приховані підтексти щойно перевиданих сторінок вічного “Кобзаря", як у найправдивіше дзеркало національного відображення, намагається упізнати перш за все себе. І хоча сама дзеркальна поверхня Шевченкового поетичного духослову вже упродовж півтора століття залишається незмінною, проте оптичний ефект від скерованих на неї рецептивних променів є доволі різнозначущий та інколи вкрай несподіваний. У подібний спосіб, опираючись на онтологічні категорії сталості–змінності, лише з використанням дещо іншої історіософської метафорики розкриває особливості черезвікового діалогу української нації зі своїм генієм Олена Теліга: “Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким" [4; с. 339].

Сьогодні, на початку третього десятиліття нашої відродженої державності й у безпосередній близькості до Шевченкових двохсотлітніх роковин українська національна спільнота вкотре виглядає пригнічено-розгубленою перед духовно неосяжною Кобзаревою величчю і власною суспільно-політичною безпорадністю, повторювана циклічність якої вже переростає у своєрідне фатальне прокляття. Феномен тривалого історико-національного блуду полягає у тім, що ще 110 років тому, виступаючи не традиційнім всенароднім березневім святі, Іван Франко запитав своїх сучасників: "...подумаймо, наскільки ближче ми до здійснення наших національних ідеалів, Шевченкових ідеалів, ніж був він сам?" І по короткій хвилі відповів: “Наша нація як була, так є розмежована кордонами і в своїм нутрі розділена суперечностями; величезний процент її синів, що вигодувані її хлібом, цураються її, заперечують її існуванню і залюбки пруться туди, де їх ніхто не просить і не потребує, де з них сміються, де ними погорджують, хоч і користуються їх геростратовими услугами" [5; с. 314] Чи далеко ми просунулись за більш ніж столітній часовий проміжок на шляху національного поступу. На жаль. За винятком знесення кордонних рубежів, що розкроювали Україну у Франковій добі, та здобуття формальної незалежності у 1991 році (ціною мільйонних жертв голодомору, винищеної тоталітарною інквізицією науково-мистецької еліти, самоофірних бойових звитяг стрілецько-упівських героїв), всі інші сфери етнодержавного буття ми занехаяли. Моральне виродження і духовна лінь є неспростовними національними гріхами, а тому ми вкотре опинилися у покинутому становищі, поза покровительством небесного Творця, який, кажучи словами Тараса Шевченка:

Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,
На нас головами,
І всякий день перед нами
Стид наш перед нами" [6; c. 359].

Настроєво саме такою застав Шевченко свою Вітчизну ще у середині ХІХ століття під час подорожей в Україну, й аби підсилити мистецький ефект від особистих вражень використав принцип разючого контрасту між візуальним оптимізмом малярської серії мальовничих ландшафтів “Живописна Україна" та, створеним у той самий час, психологічно гнітючим, політичним пейзажем у художньому тексті поетико-філософської медитації “Чигрине, Чигрине…":

" ... заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила..." [6; с. 254].

Водночас, сучасний стан, хоча й декоративної, та все ж незалежності, певним чином корелює суб’єктну парадигму соціокультурних причин такої майже безперервної національної стагнації. Першочерговим, щоправда й надалі залишається неймовірний зовнішній пресинг оновленого, пропагандистськи й мілітарно вишколеного, непідвладного здоровому глуздові, імперськи багатовекторного “русского мира". “Власне в тому ірраціональному, амотивному принципі, що кидає виклик розумові, вірі й моралі, – стверджує один з ідеологів дисидентського руху, – ховається та зловорожа сила, незбагненна для українця, як і для чеченця, які раптом відкривають:

А москалі і світ Божий
В путо закували" [4; с. 336].

Мимоволі напрошується може й не просто філологічна інтерпретація семантичних нюансів прізвища недавно всенародно обраного лідера північної керованої демократії – якщо для своїх “соплеменников" воно, може, й асоціюється безпосередньо з невідворотною путтю, правильним шляхом до нових перемог, то для усіх без винятку сусідніх народів – це постійна загроза нового поневолення, уярмлення, “закування в пута". На інфікованість більшої частини населення Росії невиліковним вірусом шовінізму вказує у своїх шевченкознавчих студіях Євген Сверстюк, переконливо розмірковуючи, що “москаль – то не нація, а радше хвороба, прищеплена нації імперським леґалізованим грабунком, підступом і обманом, оскільки державу та її інтереси поставлено на місце Бога, а Бог зменшений до ідеологічної прислуги" [4; с. 337].

Однак, незалежний статус цивілізованої європейської держави зобов’язує чинну владу створити гідний опір будь-яким спробам зазіхання на її політичний суверенітет чи духовно-культурний простір. Натомість, наше суспільне сьогодення анітрохи не відрізняється від сучасної Франкові бездержавної України: "... у всіх частях нашої вітчизни безтямна та безсовісна політика пануючих верств усіма силами державної адміністрації чи то з політичних, чи з національних мотивів систематично пре наш народ до бідності, темноти, упосліджує його і в вимірі прав та справедливості, опустошує його землю, занедбує його культуру, гонить його з віковічних батьківських гнізд, а часто фантастичними планами чужонародної колонізації немов самохіть прискорює національні та суспільні катастрофи". [5; с. 314].

Разом з тим процес національної деградації пришвидшується й урізноманітнюється появою підступних ліберальних проявів. На думку того ж Івана Франка, мусимо визнати, що і "...Шевченко не предвиджував тих новочасних, маккіавелівських способів політичного та національного гніту, що не раз виступають навіть під плащиком далекозорого економізму або лібералізму" [5; с. 314]. Загалом, Шевченкові апеляції до такого сорту зденаціоналізованих суспільно-політичних верств у його “вольних думах" звучать як жорстокий присуд та приреченість на неминуче забуття:

"Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, – будяки
Та кропива, а більш нічого
Не виросте над вашим трупом" [7; с. 368].

Іпостасі “святого ідола" з непогамовною хіттю авторитарного всевладдя і неканонічним благословенням від обмундированого московського православного ієрарха нестримно прагне досягнути той, хто нині очолює Президентську гілку влади та посідає неозорі простори Дніпрового берега. Воістину справджуються слова Ліни Костенко про те, що “Грядущий хам вже не гряде, Він сам в грядуще нас веде". Аби усвідомити всю повноту президентського неоцинізму, звернімося до кобзаревого епістолярію та публіцистичних писань його сучасників. У листопаді 1844 р. у листі до свого побратима Якова Кухаренка Шевченко подає усім нині відомий, до певної міри трагічний пасаж: “Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися" [8; c. 31]. Чергову спробу плюндрування святих місць було здійснено вже після Шевченкової смерті у 80-х роках ХІХ століття, але інтелектуально освічене українство зчинило цьому потужний спротив. Зокрема, Михайло Максимович у гостро дискусійній розвідці “Чутки про Межигір’я" спочатку стримано розмірковував: “Невже цей достопам’ятний куточок Святоруської Київської землі, де впродовж кількох століть воздавали щоденну хвалу Всевишньому від православної братії, невже і направду Межигір’я нині потрапить не у розпорядження Печерської лаври, а стане власністю якогось торгаша?" А згодом безапеляційно додає: “Та ні! Межигір’я не може перейти не лише в жидівські руки, але й у приватну власність будь-якого торгаша чи промисловця; до цього не повинні допустити ані Печерська лавра, ані інші монастирі Київські зі своїм архіпастирем" [3; с. 154]. Те, чого не вдалося зробити єврейським підприємцям за царських часів, безперешкодно здійснив у самостійній Україні регіональний лідер за умов мовчазної згоди та абсолютної пасивності “рабів з кокардою на лобі" і печерських душпастирів. За гіркою іронією нашого національного безталання, оновленими архітектурними проектами Межигірської розбудови на місці однієї з найдавніших християнських святинь заплановано вибудувати надсучасні теплиці. Словом маємо тут ганебно-модерне продовження Шевченкового їдкого сарказму “І на Січі мудрий німець, Картопельку садить".

Авторитарний стиль правління, що нав’язують теперішній Україні дає нам підстави провести аналогії між українським політико-державним сьогоденням і художнім осмисленням римської тиранії у Кобзаревих “Неофітах" та попередити прихильника і послідовника необмеженої сваволі:

"Лютуй! Лютуй,
Мерзенний старче. Розкошуй
В своїх гаремах…

А далі:

Не громом праведним, святим
Тебе уб’ють. Ножем тупим
Тебе заріжуть, мов собаку,
Уб’ють обухом" [7; с. 255].

Усвідомлений страх про невідворотність покарання за системне нівелювання людської гідності та брутальне нищення національної честі заставляє того, хто мав би виконувати президентські обов’язки, чинити судові беззаконня та регулярно оновлювати списки “дядьків отечества чужого" на відповідальних керівних постах, переманювати на свої тимчасово владні терени світоглядно нестійких “дрібніших достойників суспільного бестіарію" (І.Дзюба). З іншого боку, замість того, аби організовано виступити проти цієї нахабної антидержавницької стратегії, патріотично налаштовані громадянські сили опинилися в ситуації, коли кожен, хто бажав би працювати для рідної справи, як і століттям раніше, кажучи Франковими словами “бачить на кождім кроці брак проводу, брак товаришів і співробітників, брак щирості і безкорисного віддання себе для тої справи, якій вони буцімто служать" [5; с. 315]. Натомість, духовно розкріпачений геній Шевченка вже тоді спромігся на безпрецедентний індивідуальний виклик всемогутній імперії, а палке почуття самовідданої синівської любові до України “надихало його гарячою ненавистю та погордою до всіх ренегатів, до всіх тих, хто матір забуває, хто відцурався її чи для уряду та пенсії, чи з остраху перед сильними світу, чи, нарешті, задивившися в високі привиди філософії, науки відірваної від життя і затопленої в абстрактах, у яких розпливалися конкретні потреби, інтереси й прикмети рідного народу". [5; с. 316] Саме у цьому, може й неповному списку суспільних вад “поганих правнуків", криються корені безальтернативної актуальності поетового вокативного розпачу:

"Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені! .. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице" [6; c. 277].

У переліку причин, які призвели до здеградованої панорами національного відступництва та зміцнили загарбницькі плацдарми зовнішнього ворога, чітко проступає рабська психологія значної частини українського етносу, що і в минулому демонструвала кволість войовничого духу. Саме такі думки навівала осоружна Шевченкові петербурзька атмосфера вже по засланні:

"– Якби то, – думаю, – якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра! І був би брат!
А то... нема тепер нічого...
Ні Бога навіть, ні півбога" [7; c. 367].

Отож з досить невтішним суспільно-політичним багажем ми простуємо до двохсотлітнього Кобзаревого ювілею, святкування якого ще одному з кремлівських “подножків", “донощиків і фарисеїв" – спікеру теперішнього парламенту – забаглося відзначати разом з “братнім" російським народом. Присутність в українському суспільстві таких нікчемних проводирів знову актуалізує Шевченкову художню риторику: “О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш…". Що ж до самої Росії, то вона, очевидно, не проти таких інтенцій, тим паче що є вже готовий досвід відзначення поетового століття у Києві 1914 року: “С утра на улицах усиленные наряды пешей и конной полиции. Из уезда собраны стражники. В женских и мужских высших заведениях забастовки […] В политехникуме выкинуто … знамя с надписью: «Да здравствуетъ самостійна Украина». С одиннадцати часов утра начались демонстрации […] Тотчас явились войска и казаки […] Казаки нагайками разогнали негодяев […] Произведены многочисленные аресты" [2; с. 181].

Поза тим, не вартим наслідування видаються й новітні прагнення деяких дослідників відійти від подальшого осмислення філософських глибин універсалізму Шевченкового генія, а захопитися інтенсивним насвітлюванням окремих вибіркових фактів з його післязасланнєвих життєписних років, досягаючи нібито максимального зближення з поетом через особливо пильний перегляд усіх речей і деталей у вузькому інтер’єрі його особистого помешкання. Така вульгарна інтимізація може призвести до своєрідного зухвалого псевдогуманізму, від якого ще далекого 1949 року застерігав Леонід Білецький: “Ніщо мале й обмежене не здатне задовольнити його безмежну душу: буденні радості життя, звичайна пристрасть – дуже дрібні, щоб на них спинятись перед брамою безконечного й вічного" [1; с. 138–139].
“Тарас Шевченко як явище велике й вічно живе – невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною, і разом з її буттям триває Шевченкове.." [2; с. 5]. Саме тому кожен прийдешній день ставитиме перед нами нові іспитові завдання на державну зрілість і національну гідність, та магістрально наскрізним у нашому духовному простуванні незмінно залишатиметься випробування Шевченком. І чинити тут треба чесно, прозоро, відкрито, хоча б за прикладом таких людей, які не бояться навіть півмісячного казематного арешту, а ножицями відтинають прізвища високопоставлених негідників від Кобзаревої шани. То ж і ми щомиті будьмо готовими безжально відсікти кожного, хто бодай подумає осквернити Шевченкову славу і славу України!

1. Білецький Л. Тарас Шевченко в Яготині // Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН) / Леонід Білецький.– К.: Фенікс, 2011.– Ч. 1. – С. 107–167.
2. Дзюба І.М. Тарас Шевченко. Життя і творчість / Іван Дзюба.- К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. – 718 с.
3. Максимович М. “Слухи о Межигорьи" // Максимович М. Собраніе сочиненій: В 3 т. / М.А.Максимович, К., 1877 .– Т. II . – С. 153–155.
4. Сверстюк Є. Рік високого сонця // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране / Євген Сверстюк.– К.: Наша віра, 1999.– С.321–369.
5. Франко І. На роковини Т.Г.Шевченка / Іван Франко // Шевченкознавчі студії / Упор. М.Гнатюк.– Львів: Світ, 2005.– С.311–319.
6. Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. / Т.Г.Шевченко.– К: Наук. Думка, 2003.– Т.1.– 782 с.
7. Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. / Т.Г.Шевченко.– К: Наук. Думка, 2003.– Т.2.– 782 с.
8. Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. / Т.Г.Шевченко.– К: Наук. Думка, 2003.– Т.6.– 632 с.
 

---