вівторок, 8 липня 2014 р.
Ярослав ГАРАСИМ "ОГНИСТІ ІНВЕКТИВИ" ШЕВЧЕНКОВИХ "ВОЛЬНИХ ДУМ"
Шевченко – нескорений. Шевченко – безжальний. Шевченко – велемудрий. Шевченко – милосердний. Шевченко – самотній. Шевченко – вільний. Кожне наступне, хронологічно післяшенченківське, покоління “нащадків пізніх" за цими морально-якісними та світоглядно-сутнісними присудками, напористо вдивляючись у поетичні рядки чи риторично приховані підтексти щойно перевиданих сторінок вічного “Кобзаря", як у найправдивіше дзеркало національного відображення, намагається упізнати перш за все себе. І хоча сама дзеркальна поверхня Шевченкового поетичного духослову вже упродовж півтора століття залишається незмінною, проте оптичний ефект від скерованих на неї рецептивних променів є доволі різнозначущий та інколи вкрай несподіваний. У подібний спосіб, опираючись на онтологічні категорії сталості–змінності, лише з використанням дещо іншої історіософської метафорики розкриває особливості черезвікового діалогу української нації зі своїм генієм Олена Теліга: “Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким" [4; с. 339].
Сьогодні, на початку третього десятиліття нашої відродженої державності й у безпосередній близькості до Шевченкових двохсотлітніх роковин українська національна спільнота вкотре виглядає пригнічено-розгубленою перед духовно неосяжною Кобзаревою величчю і власною суспільно-політичною безпорадністю, повторювана циклічність якої вже переростає у своєрідне фатальне прокляття. Феномен тривалого історико-національного блуду полягає у тім, що ще 110 років тому, виступаючи не традиційнім всенароднім березневім святі, Іван Франко запитав своїх сучасників: "...подумаймо, наскільки ближче ми до здійснення наших національних ідеалів, Шевченкових ідеалів, ніж був він сам?" І по короткій хвилі відповів: “Наша нація як була, так є розмежована кордонами і в своїм нутрі розділена суперечностями; величезний процент її синів, що вигодувані її хлібом, цураються її, заперечують її існуванню і залюбки пруться туди, де їх ніхто не просить і не потребує, де з них сміються, де ними погорджують, хоч і користуються їх геростратовими услугами" [5; с. 314] Чи далеко ми просунулись за більш ніж столітній часовий проміжок на шляху національного поступу. На жаль. За винятком знесення кордонних рубежів, що розкроювали Україну у Франковій добі, та здобуття формальної незалежності у 1991 році (ціною мільйонних жертв голодомору, винищеної тоталітарною інквізицією науково-мистецької еліти, самоофірних бойових звитяг стрілецько-упівських героїв), всі інші сфери етнодержавного буття ми занехаяли. Моральне виродження і духовна лінь є неспростовними національними гріхами, а тому ми вкотре опинилися у покинутому становищі, поза покровительством небесного Творця, який, кажучи словами Тараса Шевченка:
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
В наругу сусідам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
Підписатися на:
Дописи (Atom)